Нормативно-правове забезпечення захисту інформації.

Предыдущая24252627282930313233343536373839Следующая

У США напрацьовано велику кількість нормативно-правових актів, які регулювали та регулюють питання захисту інформації. Проблеми інформаційної безпеки розглядаються американською адміністрацією як один із ключових елементів національної безпе­ки. Так, у США базові закони захисту інформаційної сфери діють з 1974 року. їх загальне значення полягає в тому, що вони:

- визначають об'єкти правової охорони в інформаційній сфері;

- визначають порядок реалізації права власності на інформа­ційні об'єкти, права і обов'язки власників;

- визначають правовий режим функціонування інформацій­них технологій;

- визначають категорії доступу окремих суб'єктів до певних видів інформацій;

- встановлюють категорії секретності;

- визначають поняття «конфіденційної інформації» та межі його правового застосування.

Крім того, інформація може бути захищена за допомогою право­вих засобів захисту інтелектуальної власності (інформація взага­лі розглядається як об'єкт права інтелектуальної власності, навіть коли мова йде про масову інформацію). У США існують чотири основних закони з приводу інтелектуальної власності:

- закон про авторське право;

- патентний закон;

- закон про торгову марку;

- закон про торговий секрет.

Ці закони є федеральними, тобто такими, що не підлягають змі­нам в залежності від того, в якому штаті вони застосовуються.

Значну вагу в системі законодавства США в інформаційній сфе­рі становлять судові прецеденти. Особливий інтерес з приводу з'я­сування питань регулювання інформаційних відносин становлять рішення саме щодо права власності та інтелектуальної власності на


інформацію. Комерційна таємниця, згідно з законодавством США, поділяється на два види:

- технологічна інформація (має самостійну економічну вар­тість внаслідок власної унікальності та за рахунок неможли­вості її одержання законним шляхом іншими особами, і які можуть отримати економічний еквівалент від її використан­ня та розкриття);

- ділова інформація (є об'єктом діяльності, яка є обґрунтова­ною за обставин, що вимагають її збереження в таємниці).

Національна політика США в галузі захисту інформації форму­ється Агентством національної безпеки (АНБ). Крім того, найбільш важливі стратегічні питання інформаційної безпеки розглядають­ся на рівні Ради національної безпеки, а рішення оформляються у вигляді директив Президента США. Серед таких директив можна виокремити:

- директиву PD/NSC - 24 «Політика в галузі захисту систем зв'язку» (1977 р.), у якій вперше зазначається про необхід­ність захисту важливої несекретної інформації для забезпе­чення національної безпеки;

- директиву SDD - 145 «Національна політика США в галу­зі безпеки систем зв'язку в автоматизованих інформаційних системах (1984 р.). У відповідності до цього документу на АНБ покладено функції із захисту інформації і контролю за безпекою не тільки на каналах зв'язку, але і в обчислюваль­ній та інформаційно-телекомунікаційній системах. Цією ж директивою на зазначений орган покладено відповідальність за сертифікацію технологій, систем і встаткування в частині захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних сис­темах країни, а також за ліцензування діяльності в галузі за­хисту інформації.



Слід зазначити, що в період з другої половини XX ст. по перші роки XXI ст. у США прийнято низку федеральних законів, які ство­рили правову основу для формування й проведення єдиної держав­ної політики в галузі захисту інформації з урахуванням інтересів національної безпеки країни. Це зокрема закони «Про свободу ін­формації» (1967 р.), «Про таємницю» (1974 р.), «Про право на фі­нансову таємницю» (1978 р.), «Про доступ до інформації про діяль-


ність ДРУ» (1984р.), «Про комп'ютерні зловживання і шахрайство» (1986 р.), «Про безпеку комп'ютерних систем» (1987 р.) тощо.

Уряд США при реалізації своєї політики в галузі захисту інфор­мації виходить із принципу, що перехоплення іноземними держава­ми конфіденційної державної і приватної інформації, а також відкри­тої інформації, яка передається урядовими й комерційними телеко-мунікаціями, може завдати шкоди держави. Оскільки обробка цієї інформації, зіставлення та об'єднання розрізнених відомостей може привести до розкриття державних секретів. Тому починаючи із се­редини 80-х років захист ліній зв'язку й автоматизованих систем став основним завданням компетентних державних органів США. Так, закон США «Про забезпечення безпеки ЕОМ» № HR - 145, прийня­тий Конгресом у травні 1987 року, встановив пріоритет національ­них інтересів при вирішенні питань безпеки інформації (приватної у тому числі). Цей нормативно-правовий акт встановив вимоги дер­жавних органів із забезпечення необхідного рівня захисту інформа­ції, які можуть бути поширені на будь-яку «важливу інформацію». При цьому цей закон встановив, що «важливою» є та інформація, «втрата якої або неправильне використання чи несанкціонована змі­на якої або доступ до якої можуть привести до небажаних впливів на національні інтереси». Цим же законом фактично встановлено нову категорію інформації обмеженого доступу - «несекретна, але важ­лива з погляду національної безпеки». До цієї категорії інформації віднесена практично вся несекретна інформація урядових відомств, а також більша частина відомостей, що циркулюють або обробляють­ся в інформацйно-телекомунікаційних системах приватних фірм, корпорацій, які працюють на замовлення уряду США.

«Національна інструкція про забезпечення безпеки зв'язку США» № 6002, прийнята у червні 1984 року, встановила правила забезпе­чення зв'язку державних підрядників компетентними державними органами. Цей правовий акт дозволяє використовувати державним підрядникам шифрувальну техніку, виготовлену на замовлення АНБ, або ним сертифіковану. Зазначимо, що вивіз криптографіч­них пристроїв із США проводиться тільки із дозволу АНБ.

Закон США «Про захист приватної інформації про особу» 1974 року забезпечив захист персональних даних громадян, що збе­рігаються в державних архівах США, і визначив принципи захисту


цього виду інформації. Існує велика кількість федеральних зако­нів, які захищають окремі категорії персональних даних, такі як: фінансова, кредитна звітність тощо, хоча загальнодержавного нор­мативно-правового акту не існує. Лише в 2000 році набув чинності єдиний на сьогоднішній день федеральний закон, який був прийня­тий конгресом у 1998 році, що спеціально регулює використання персональної інформації в Інтернеті - «Закон про захист онлайно­вых персональних даних дітей» (СОРРА). Цим законом встановлено, що збирати персональні дані про дітей віком до 13 років дозволено тільки зі згоди батьків. У 1999 році міністерство охорони здоров'я США випустило проект інструкцій, що захищають персональну медичну інформацію. Ці правила оприлюднені у 2000 році й набули чинності у квітні 2001 року. Законодавство США про захист пер­сональних даних постійно вдосконалюється. Про це свідчить за­конотворча діяльність Верхньої та Нижньої палат парламенту, які в 2001 році розглянули понад сто законопроектів з питань захисту персональних даних, зокрема: про невтручання у приватне життя, про недоторканність генетичних і медичних даних; інформації, яка поширюється через мережу Інтернет.

Закон «Про доступ до інформації» (FOI А) був прийнятий у 1966 році. До нього кілька разів було внесено зміни та доповнення. Цим законом право доступу до інформації є в кожного громадянина США, але до тієї інформації, яка зберігається у всіх державних ор­ганах, крім судів і Білого дому. Зазначимо й про те, що в законі є ще безліч виключень. У 1996 році прийнятий закон «Про свободу електронної інформації», який доповнив FOIA положеннями про інформацію, що зберігається у електронному вигляді.

У США та багатьох інших країнах уже застосовують або почи­нають застосовувати методи електронного урядування. Зокрема, уряд США надає громадянам різноманітні послуги через Інтернет: видачу ліцензій, сплату штрафів тощо. Аналіз загальної страте­гії уряду США у сфері інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) дозволяє стверджувати, що уряд:

- зацікавлений у забезпеченні зручностей для громадян у від­носинах з державними органами;

- бере на себе роль лідера в електронізації економіки, у тому числі в стимулюванні розвитку електронної комерції;


- реорганізує свою роботу в межах національної ініціативи щодо
зміцнення контролю за своєю діяльністю з боку громадян.

У даний час федеральний уряд США приділяє особливу увагу:

- електронній торгівлі між державними організаціями та мініс­терствами, конкурсним електронним торгам на постачання товарів і надання послуг для задоволення державних потреб;

- доступу населення до урядової інформації;

- використанню смарт-карт, у тому числі у федеральному уряді;

- вирішенню різноманітних завдань, зокрема публікації офі­ційних документів на урядових веб-сайтах, електронізації сплати податків, наданню статистичної інформації про робо­ту державних органів населенню;

- застосуванню ІКТ у медицині та сфері охорони здоров'я.
Промислово розвинутими країнами, зокрема США, накопичено

значний законодавчий досвід у регламентуванні відносин у сфері захисту комерційної таємниці, забезпечення майнових інтересів власників торгових секретів, «ноу-хау».

Аналіз діючого законодавства США показує, що майнові інтер­еси власників виробничих, торгових, ділових секретів, «ноу-хау» охороняються нормами цивільного, торгового, кримінального, тру­дового права, законодавства про недобросовісну конкуренцію. У США діє спеціальне законодавство, яке об'єднує правила поведінки зацікавлених осіб у сфері використання торгових або ділових секре­тів. У США, країні прецедентного права, вирішення суперечок між сторонами здійснюється за допомогою прецедентних судових та ад­міністративних рішень. Наведемо перелік нормативних актів і пре­цедентних рішень, які використовуються для регулювання відно­син з приводу вказаних об'єктів. «Закон про ділові секрети» 1979р. (зі змінами 1984 p.); §§ 757 - 759 «Зводу деліктного права» 1939 p.; «Звід законів США» ч. 35, § 284; «Закон США про економічний шпі­онаж». Законодавство США у поняття «діловий секрет» включає різні види технічної інформації (формула, пристрій, метод, техніка і спосіб виробництва). Термін «ноу-хау» уперше був використаний у США в 1916 році у судовій справі «Дюранда проти Брауна».

У 1979 р. національна конференція членів Комісії з уніфікації права США з охорони ділових секретів рекомендувала «Єдиний закон про ділові секрети», який було введено в дію у 1980 р. (далі -


Закон). Згідно з § 1 (4), діловий секрет - це інформація (формула, пристрій, метод, техніка, спосіб), яка має самостійну економічну цінність (фактичну або потенційну), оскільки не є суспільною, або та, яка легко встановлюється за допомогою відповідних засобів іншими особами, які можуть отримати економічну перевагу від її розкриття або використання. А також яка є об'єктом зусиль, які необхідні для збереження її таємності.

Таким чином, для того, щоб певна інформація була діловим се­кретом і підлягала охороні Законом, вона повинна відповідати на­ступним вимогам: мати потенційну економічну цінність, пов'язану з її таємністю; не бути загально- та легкодоступною; забезпечувати­ся розумною охороною з боку власника.

У другому виданні «Зводу деліктного права», опублікованому в 1979 p., положення, що відносяться до ділових секретів, були відсут­ні взагалі. За допомогою «Закон про ділові секрети» передбачалося досягти єдності в підході до трьох головних аспектів законодавства про ділові секрети:

- визначення ділових секретів, що підлягають захисту, і форм їх порушення;

- принципової схеми судового захисту;

- меж відповідальності за порушення ділових секретів.
Відповідно до норм загального права Закон не передбачає нія­
ких засобів судового захисту, якщо відсутнє незаконне привласнен­
ня ділового секрету.

Відповідно до § 1 (1) Закону в якості неправомірного засобу роз­глядаються крадіжка, хабарництво, введення в оману, порушення або спонукання до порушення конфіденційності, шпигунство з ви­користанням електронних чи інших засобів. Даний перелік аж ніяк не вичерпує всіх можливих варіантів. Прецедентна практика достат­ньо широко тлумачить поняття «неправомірні засоби». Придбання ділового секрету може бути визнано неправомірним, хоча при цьому не порушується карне або цивільне законодавство, тобто не здій­снюються незаконні дії. Прикладом є судова суперечка «Дюпон де Немур енд К» проти «Кристофер К». Обставини справи такі. У ході будівництва позивачем хімічного заводу в Техасі третя сторона (не розкрита в ході розгляду) найняла відповідача для здійснення ае-рофотозйомки даного об'єкта. Проаналізувавши такі знімки, квалі-


фікований фахівець міг одержати інформацію про розроблений по­зивачем і тим, хто утримував в секреті, процес виробництва метило­вого спирту, оскільки заводське устаткування не було підведено під дах. Суд ухвалив, що позивач має право на охорону інформації, що розглядалася, як діловий секрет. Суд визнав також аерофотозйом-ку заводу неправомірним засобом одержання інформації і характе­ризував її як незаконне привласнення інформації. При вирішенні питання про те, чи були прийняті позивачем необхідні заходи для збереження таємності, суд узяв до уваги труднощі щодо запобігання такого роду спостереженню і невиправдано великі витрати на спо­рудження даху над незавершеним об'єктом. Таким чином, законну, на перший погляд, поведінку відповідача суд розцінив як неправо­мірний засіб. Слід зазначити, що суд може використовувати будь-які обставини, що відносяться до справи, для встановлення ступеню ро­зумності заходів для забезпечення таємності інформації, які запро­ваджені або можуть бути запроваджені власником.

Як правомірні дії з одержання інформації в Законі згадується виявлення її в результаті незалежного дослідження, спостережен­ня за об'єктом у відкритому застосуванні, вивчення опублікованих даних тощо.

Відповідно до § 1 (2) Закону правопорушення визначається ви­ходячи з незаконного привласнення, що може виявлятися або в при­дбанні ділового секрету неправомірними засобами, або в розкритті й використанні його без попередньої згоди. Таким чином, незакон­ним визнається привласнення ділового секрету з використанням неправомірних засобів або використання ділового секрету зі зна­нням того, що він отриманий іншими особами неправомірними за­собами. Незаконне привласнення має місце також у випадку пору­шення конфіденційності. Відповідальність настає і тоді, коли відпо­відач порушує зобов'язання конфіденційності сам чи використовує секрет, знаючи, що він отриманий в результаті такого порушення.

Розглянута концепція незаконного привласнення значно про­стіша за існуючу в загальному праві, відповідно до якого незаконне привласнення виявляється або в деліктному правопорушенні, або в порушенні договірних зобов'язань із збереження таємності інфор­мації. Внаслідок цього суди на практиці по-різному підходять до вирішення питання про незаконне привласнення, що виявляється,

Ш


зокрема, при встановленні термінів позовної давності і штрафних санкцій. У випадку деліктного правопорушення порушене відпо­відачем зобов'язання покладається на нього нормами права, а при порушенні договору відповідач сам приймає на себе відповідні зо­бов'язання. У Законі усунуті розходження між цими двома форма­ми незаконного привласнення, що значно полегшує вирішення пи­тань, пов'язаних із позовною давністю і відшкодуванням збитків.

Згідно з § 1 (2) Закону незаконне привласнення має місце тоді, коли відповідач, що одержав діловий секрет від третьої особи, знає або має достатньо підстав знати, що даний секрет незаконно при­власнений третьою особою. Відношення судів до вирішення цього питання не завжди є однаковим. Так, у спорі «РТІ корп.» проти «Ко-атінг інк.» суд, керуючись нормами Зводу, відмовив компанії «РТІ» у захисті, стверджуючи, що конфіденційні відносини не можуть бути створені подібним чином. Однак у разі якщо б суд керувався нормами Закону, рішення було б іншим.

Що стосується випадкового використання інформації, що може призвести до незаконного привласнення, то відповідно до § 1 (2) Закону воно не повинно бути наслідком недостатньої ефективнос­ті заходів з охорони секрету. Не несе відповідальності також особа, яка ненавмисно одержала діловий секрет без попередження. Однак відповідно до Закону використання ділового секрету такою особою визнається незаконним після того, як вона дізналась, що передана інформація носить конфіденційний характер. Останнє справедли­ве у тому випадку, якщо одержувач не знає про це в момент передачі інформації, за умов, що його матеріальне становище не змінилося за період використання секрету.

У § 3 (а) Закону у випадку неправомочного привласнення ді­лового секрету передбачаються такі засоби захисту, як заборона подальшого використання і відшкодування збитків. При поперед­женні незаконного використання ділового секрету суд керується визначенням, наданим в § 1 Закону. Так, службовцю, який має доступ до ділових секретів фірм, під час звільнення може бути за­боронено їх використання або розкриття. Від нього також можуть вимагати повернення креслень або інших документів, які мають інформацію про ділові секрети. Такі ж санкції можуть бути запро­ваджені до особи, яка отримала секретну інформацію у конфіден-


ційяій бесіді, але за умови, що вона намагатиметься використати або розкрити її. Як правило, заборона незаконного привласнення секрету не призводить до значних витрат часу і засобів, пов'язаних із судовим розглядом.

У зв'язку із забороною незаконного використання суди зіштов­хуються з проблемою встановлення терміну дії такої заборони. Це питання набуває ще більшої гостроти у разі, коли діловий секрет став загальним надбанням. Якщо відшкодування збитків визнаєть­ся недостатнім засобом захисту прав, особа, яка незаконно привлас­нила діловий секрет, позбавляється придбаних переваг на термін, який необхідний іншим конкурентам для самостійної підготовки аналогічної інформації. В судовій практиці мали місце випадки, коли на відповідачів покладали постійну заборону незалежно від обставин справи, як, наприклад, у випадку справи фірми «Елкор кемікал корпорейшн» проти фірми «Агрі-Сул».

Разом з тим, має місце тенденція щодо обмеження термінів дії заборонних санкцій. Ця тенденція відображена в §§ 2 (а) і 2 (б) За­кону. Однак необхідно відмітити, що Законом не визначено кон­кретний термін судової заборони. В коментарі до Закону йде мова про те, що «... максимальна тривалість як тимчасових, так і постій­них судових заборон є терміном, який достатній для того, щоб від­повідач міг розкрити діловий секрет законними засобами шляхом незалежної розробки або інженерного аналізу виробу позивача». Таким чином, дія заборони закінчується, коли діловий секрет стає загальновідомим. При цьому особа, що незаконно його привласни­ла, опиняється в рівному становищі з іншими конкурентами.

У випадку, коли заборона використання ділового секрету визна­ється нерозумним, у § 2 (в) Закону передбачається виплата позивачу відповідного гонорару. У коментарі до Закону визначені дві ситуації, у яких така заборона може бути визнана нерозумною. Це, по-перше, наявність публічного інтересу до подовження використання ділово­го секрету особою, що здійснює це право неправомірно. Так, неро­зумною може бути визнана заборона використання інформації, що має значення для військових та інших галузей, пов'язаних з держав­ною безпекою. По-друге, впевненість особи, яка здобуває інформа­цію сумлінно, але з завданням збитків, у тому, що вона може вико­ристовувати діловий секрет доти, поки її не повідомили, що діловий


секрет придбаний неправомірно. У цьому випадку більш виправда­не встановлення сплати гонорару.

Важливим засобом правового захисту ділових секретів є також відшкодування збитків. Відповідно до § 3 (а) Закону додатково до заборонного засобу судового захисту або замість нього позивач може стягнути збитки у разі їх дійсної наявності, які заподіяні неза­конним привласненням. Позивач також може одержати відшкоду­вання через суд за безпідставне збагачення, викликане незаконним привласненням, що не прийнято до уваги при розрахуванні відшко­дування за дійсні збитки. Незважаючи на те, що цей параграф до­пускає як заборонні, так і грошові засоби судового захисту за один і той самий акт незаконного привласнення, позивачу не дозволяєть­ся стягування збитків, що перевищують їх дійсний розмір.

Відповідно до Закону навмисне і зловмисне незаконне при­власнення може призвести до винесення рішення про стягнення штрафних санкцій. Так, згідно з § 3 (в), якщо має місце навмисне і зловмисне привласнення, суд може винести рішення про стягнен­ня збитків з відповідача в порядку покарання (штрафних санкцій) у сумі, яка не перевищує подвійного розміру відшкодування, що отримується відповідно до вимог § 3 (а). Це положення запозиче­не з федерального патентного законодавства, що дозволяє судам за їхнім розсудом стягувати витрати в трикратному розмірі навіть якщо це може бути суд присяжних («Звід законів США», части­на 35, § 284). У випадку виникнення труднощів при встановленні особи, яка має право на грошову компенсацію, коментар до Закону містить пояснення: «якщо право на захист ділового секрету стосов­но однієї і тієї ж інформації мають більше однієї особи, то тільки та особа, у якої відбулося незаконне привласнення ділового секрету, має право на судовий захист».

Таким чином, якщо декілька конкурентів користуються діловим секретом, що був незаконно переданий третій особі одним з них, то всі вони можуть зазнати фактичної шкоди. Однак право на відшко­дування має тільки той з них, чий діловий секрет був незаконно привласнений.

Відповідно до змін, внесених до Закону в 1985 р., «у виключних обставинах» у якості відшкодування збитків може запроваджува­тися примусовий продаж ліцензій незаконним користувачам ді-


лових секретів. Параграф 3 (а) доповнений положенням про вста­новлення норм відрахувань від прибутку в якості відшкодування збитків власника ділових секретів. При цьому, збитки власників секретів від їх незаконного використання містять у собі як упущену вигоду позивача, так і безпідставне збагачення відповідача.

На відміну від «Зводу деліктного права» (1939 p.), Закон спе­ціально передбачає положення про терміни позовної давності при розгляді суперечок, пов'язаних з діловим секретом. Згідно з § 6 по­зов про незаконне привласнення має бути пред'явлений протягом 3-х років після встановлення факту незаконного привласнення або з моменту, коли таке привласнення могло бути виявлено при впро­вадженні належних заходів. Закон усуває різницю у підході до пи­тання про початок розрахунку позовної давності.

Таким чином, законодавче вирішення проблеми правової охоро­ни ділових секретів у США означає відхід від практики тлумачення цих питань відповідно до норм загального права. З прийняттям у 1979 р. у деяких штатах США однакового закону про ділові секрети й у контексті рішень, винесених судами, особливо рішення Верхо­вного Суду по справі «Ракелсхаус» проти «Монсато К°» (1984 p.), ділові секрети офіційно визнані видом власності. Новий статус власника ділових секретів створює і новий інструмент для захисту інтересів не тільки самого власника нематеріального об'єкта, але й його кредиторів і спадкоємців.

Ділові секрети в США охороняються «Законом про економічне шпигунство» (ЕА) від 1996 р. і «Уніфікованим законом про ділові секрети» (UTSA). За порушення першого закону може настати кри­мінальна відповідальність, за порушення другого - цивільна, при­чому одне не виключає іншого. Особливий інтерес до цієї проблеми пояснюється зростаючою роллю технологій в американській еконо­міці й чисельними випадками використання комп'ютерів і мережі Інтернет для проникнення в конфіденційні бази даних.

Випадки фактичного чи передбачуваного протиправного викорис­тання ділових секретів регулюються UTSA, a EA регулює випадки навмисного незаконного привласнення ділових секретів, у тому чис­лі конспіративними способами. На порушників ЕА може бути накла­дено штраф (до 500 тис. доларів) або тюремне ув'язнення терміном до 10 років (організація може бути оштрафована на 5 млн доларів). Якщо


злочин навмисний і відбувається в інтересах іноземної держави, то максимальний термін тюремного ув'язнення може складати 15 років, а штраф - 10 млн доларів. У 1997 році за спробу продати дискети, крес­лення та інші матеріали з конфіденційною інформацією компанії, яка сама сповістила зацікавлену сторону про протиправну дію, що готу­ється, до 15 місяців тюремного ув'язнення було засуджено колишнього співробітника компанії «PPG Industries».

Оскільки порушники ЕА можуть понести кримінальне покаран­ня, законом передбачаються і більш строгі умови надання доказів, тобто вони повинні бути незаперечними. Крім того, для порушення кримінальної справи необхідно підтвердження навмисності про­типравних дій, тому в більшості випадків порушуються цивільні справи. Наприклад, у справі «PepsiCo & Redmond» найбільш склад­ним виявилося встановлення наявності ділового секрету як такого. При цьому суд враховував ступінь поінформованості про таємницю за межами компанії-позивача, ступінь обізнаності співробітників компанії «PepsiCo & Redmond» тощо, дієвість заходів інформацій­ної безпеки, що застосовувались, цінність конфіденційної інформа­ції як для позивача, так і для конкурентів, обсяги витрат, і, нарешті, чи могли інші особи одержати або відтворити цю інформацію.

Хоча для ділових секретів вимога новизни не є обов'язковою умо­вою, вони повинні являти собою недоступну громадськості інфор­мацію або комбінацію елементів інформації, кожний з яких окремо не складає секрету. При цьому власник інформації зобов'язаний пе­редбачити заходи щодо дотримання конфіденційності.

Після розгляду справи «PepsiCo & Redmond» поняття погрози незаконного привласнення ділового секрету включило в себе док­трину так званого «неминучого розкриття». Через 6 днів після того, як ознайомлений з деталями розвитку виробництва віце-президент Північноамериканського відділення «PepsiCo & Redmond» звільнив­ся і вирішив перейти на роботу до конкуруючої компанії, «PepsiCo & Redmond» подала позов до суду, вимагаючи заборони на такий пере­хід, оскільки це було пов'язано з ризиком «неминучого розкриття» надзвичайно важливих питань цінової та маркетингової політики. Суд першої інстанції задовольнив позов і зобов'язав відповідача не приступати до роботи в новій компанії протягом 6 місяців. Апеля­ційний суд підтримав рішення суду першої інстанції.


У справі «Lumex & Highsmith» позивач вимагав дотримання уго­ди, відповідно до якої відповідачу (колишньому співробітнику) протягом 6 місяців після звільнення з компанії-позивача було за­боронено перехід на роботу до конкурента. Суд також задовольнив цей позов, зазначивши, що відповідач, обізнаний в деталях марке­тингової політики компанії, не вправі відразу ж переходити на ро­боту до конкурента. Однак суд відхилив позов компанії, яка вима­гала повної заборони на перехід у будь-якій якості свого колишньо­го службовця до конкурента.

Супротивники застосування доктрини «неминучого розкриття» вважають, що позивачі, що прибігають до неї, перетворюють угоду про нерозкриття ділових секретів в угоду про неучасть у конкурен­ції. У зв'язку з цим необхідно дотримуватися інтересів компанії, змушеної охороняти свої ділові секрети, не обмежуючи прав служ­бовців, що підшукують нову роботу.

У США відповідальність за використання секрету не зніма­ється і з третіх осіб, якщо вони знали або повинні були знати, що наступне застосування технології порушує права його власника. «Закон США про економічне шпигунство» від 1996 р. встановив кримінальну відповідальність за привласнення комерційного се­крету, а також за сприяння іноземним державам або установам у їхньому викраденні.

Зазначимо, що охорони ділового секрету США постійно вима­гають й від країн, з якими співпрацюють у науковій, економічній галузях. Стандартів, які запроваджені у США, повинні дотримува­тися і їхні партнери.


3956799887780493.html
3956846868566065.html

3956799887780493.html
3956846868566065.html
    PR.RU™